Ця лекція була прочитана Девідом Нортом під час відкриття річної школи Партії Соціалістичної Рівності (США) 21 липня 2019 року. Норт є національним головою ПСР та головою міжнародної редакційної колегії Світового Соціалістичного Веб Сайту.
Лекції цього тижня присвячені історії Міжнародного Комітету Четвертого Інтернаціоналу з 1982 до 1995 року. Цей період охоплює події, починаючи з початкового формулювання детального критичного аналізу ревізій теоретичних основ та політичної програми троцькістського руху з боку британської Робочої революційної партії (РРП — Workers Revolutionary Party), і аж до рішення перетворити секції Міжнародного Комітету з ліг у партії. Минулого року, зокрема, під час літньої школи 2015 року, ми розглянули події, які призвели до розколу з Робочою революційною партією. В останні місяці члени партії вивчали документи, підготовлені Робочою лігою (Workers League) у період з 1982 по 1985 рік.
Основну увагу цієї школи буде приділено розвитку Міжнародного Комітету після остаточного розриву з РРП у лютому 1986 року. Лекції будуть засновані на широкому спектрі документів, що уможливлює вивчення дискусій у Міжнародному Комітеті та його секціях з найважливіших питань, пов'язаних зі стратегією, програмою, перспективами та організаційним устроєм.
Новий матеріал [для читання] — куди входять стенограми обговорень у керівних комітетах та обмін листами між партійними лідерами — включений до збірки документів під назвою Політична хронологія Міжнародного комітету Четвертого Інтернаціоналу 1982–1991 років 1982-1991). Вперше ці документи стали доступними всім членам партії. Документи розкривають глибину та інтенсивність дискусій у Міжнародному Комітеті, а також динамічність його політико-інтелектуального життя. Вони є неоціненним вихідним матеріалом для детального вивчення історії Міжнародного Комітету. Вони дозволять членам партії вивчити політичний процес, за допомогою якого Міжнародний Комітет та його секції виробили свою відповідь на доленосні події, які прослідкували за розколом Міжнародного Комітету в 1985–1986 роках, і які були передбачені ним. Ці документи дають уявлення про те, як ведуться принципові політичні дискусії у революційній марксистсько-троцькістській партії.
Які міркування вплинули на вибір предмета цієї школи та акцент на цих документах МКЧІ? Є багато ознак того, що Міжнародний комітет вступив у період суттєвого зростання. Ми вже рекрутуємо до лав нашого руху багато нових членів. Цей процес включає не лише розширення існуючих секцій МКЧІ, а й створення нових секцій по всьому світу. Швидкість та масштаб цього зростання залежатимуть від об'єктивних подій. Але немає сумнівів у тому, що наша політична робота у міжнародному масштабі перетинається з траєкторією класової боротьби, спричиненою посиленням кризи світової капіталістичної системи.
Ми вітаємо зростання нашого руху, за що ми боролися багато десятків років. Але всі процеси за своєю суттю суперечливі. Завжди існує небезпека, — і Троцький пояснював це у своїй роботі Новий курс 1923 року, — що приплив нових та недосвідчених новобранців може призвести до зниження теоретичного та політичного рівня партії. Це природна проблема, яка завжди супроводжує зростання. Не можна очікувати, що молоді члени автоматично зрозуміють проблеми та вимоги революційної роботи. Відсутність досвіду породжує небезпеку імпресіоністської та прагматичної реакції на події. Старші товариші зобов'язані з необхідним терпінням допомагати новим членам.
Але було б помилкою вважати, що багаторічний досвід забезпечив старших товаришів політичною непогрішністю. Досвід, який приходить із віком, має велике значення, але він не позбавлений своїх проблемних та негативних рис. Говорять, що вік приносить мудрість. Цю приказку треба приймати з великою часткою сумніву. Вік також приносить — окрім частих візитів до лікаря — тенденцію до консерватизму та догматизму, помилкове переконання, що для відповіді на нові питання потрібно лише пряме застосування того, що часто поспішно називають «уроками минулого». Ці «уроки» треба визначити з достатньою конкретністю та точністю, інакше виникає ризик розчинити специфіку нової ситуації у надісторичних узагальненнях.
Політичний розвиток партії в цілому — як її найстаріших, так і молодих членів, — підвищення її теоретичного рівня для вирішення політичних завдань, що ускладнюються, потребує взаємодії між інтенсивним опрацюванням сучасних подій і виявленням і критичним аналізом історичних процесів, які складають основний зміст «справжнього». У цьому полягає сенс слів Гегеля, які я цитував багато років тому у своїх есе, присвячених п'ятій річниці смерті Тома Хенегана: «Таким чином, пізнання рухається вперед від змісту до змісту… воно піднімає на кожний новий ступінь визначення всю масу свого попереднього змісту та своїм діалектичним прогресом не тільки нічого не втрачає і не залишає позаду, але несе з собою все, що воно придбало, збагачуючи та концентруючи себе на собі» [1].
Розробка та обґрунтування програми теоретичної та політичної освіти є важливим та складним завданням. Існує величезна потреба у підготовці лекцій про «основи» марксизму, тобто про філософський матеріалізм, політичну економію та історичні витоки соціалістичного руху. Зовсім не маючи наміру применшити цінність цих основних предметів, слід попередити, що ця робота залишиться академічною, якщо вона не стане частиною освітньої програми, яка включає інтенсивне вивчення історії Четвертого Інтернаціоналу. Цей великий предмет охоплює революційний досвід робітничого класу майже століття.
Більше того, вивчення має ґрунтуватися на правильному теоретичному методі. Гегель у своїй Філософії історії висміював різні варіанти прагматичного підходу до історії. «Найгірший тип прагматичного історика, — писав він, — це дрібний психолог, який шукає суб'єктивні мотиви… Навряд чи краще — це моралізуючий прагматик… який час від часу прокидається від своїх стомлюючих безладних роздумів, щоб вимовити повчальні християнські рефлексії, атакуючи події та окремих людей з флангу своїми моральними нападками та вкидаючи повчальну думку, слово умовляння, моральне вчення тощо». [2] Гегель мав на увазі Роберта Сервіса.
Гегель був об'єктивним ідеалістом, чия діалектика представляла історичний процес як логічне розгортання та відтворення у свідомості філософа Абсолютної ідеї. Маркс та Енгельс витягли з містичного ідеалістичного уявлення Гегеля реальний матеріалістичний процес історії. Енгельс в 1888 переробив на матеріалістичній основі гегелівську критику прагматичного підходу до історії. Енгельс пояснив, що основна слабкість цього прагматичного погляду на історію полягає в тому, що «він судив про все за мотивами дій, ділив історичних діячів на чесних і безчесних і знаходив, що чесні, як правило, опинялися в дурні, а безчесні тріумфували» [3].
Енгельс продовжив:
Коли мова заходить про дослідження рушійних сил, що стоять за спонуканнями історичних діячів, — чи це усвідомлено або, як буває дуже часто, не усвідомлено, — і які утворюють зрештою справжні рушійні сили історії, то треба мати на увазі не стільки спонукання окремих осіб, хоча й найвидатніших, скільки ті спонукання, які надають руху великі маси людей, цілі народи, а кожному даному народі, своєю чергою, цілі класи. Та й тут важливі не короткочасні вибухи, не скороминущі спалахи, а тривалі дії, що призводять до великих історичних змін [4].
Саме такий підхід має спрямовувати наше вивчення історії троцькістського руху. Ми звертаємо нашу увагу не на передбачувані «мотиви» людей, які в різні моменти грали провідні ролі в історії троцькізму, а на об'єктивні історичні та соціальні процеси, які знайшли свідоме вираження у політичній боротьбі Четвертого Інтернаціоналу.
Якщо взяти за точку відліку створення Лівої опозиції у 1923 році, то історія троцькістського руху охоплює майже ціле століття. Предметом вивчення є свідома боротьба марксистського авангарду міжнародного робітничого класу із захисту та розробки програми та стратегії світової соціалістичної революції після Жовтневої революції 1917 року. «Зміст, який хвилює» в цій історії, — це монументальні події двадцятого століття — війни, революції та контрреволюції, які залучили до боротьби мільярди людей і коштували життя сотень мільйонів. Такі доленосні події не можуть бути адекватно пояснені з точки зору мотивів окремих осіб, хоч би якою важливою була їхня роль у різні моменти історії троцькістського руху. Потрібно завжди прагнути розкрити об'єктивні умови, суспільні сили та класові інтереси, які найчастіше недостатньо усвідомлені самими учасниками цих політичних процесів, але які виявляються у діях партій та окремих осіб. Ті, хто уявляють, що вони підпорядковують історію своєї суб'єктивної волі, незмінно виявляються інструментами найреакційніших соціальних сил та політичних процесів. Марксистський революціонер розуміє, що історією можна «оволодіти» лише тією мірою, якою її діалектичні закони зрозумілі й у максимально можливої мірою враховані у діях. Троцький з властивим йому блиском описав зв'язок між марксистським аналізом та суб'єктивною революційною рішучістю:
…революціонер, який у нашу епоху може бути пов'язаний лише з робітничим класом, має свої особливі психологічні риси, якості розуму та волі. Революціонер, коли треба й можна, ламає історичні перешкоди насильством, коли не можна — оминає, коли не можна оминути — наполегливо й терпляче підточує та дробить. Він революціонер тому, що не боїться підривати, застосовувати жорстоке насильство, знає йому історичну ціну. Він прагне свою руйнівну і творчу роботу розгорнути у повному обсязі, тобто з кожної даної історичної обстановки отримати максимум того, що вона може дати для руху вперед революційного класу. У своїх діях революціонер обмежений лише зовнішніми перешкодами, але з внутрішніми. Це означає, що він повинен виховувати в собі здатність оцінювати обстановку, арену своєї дії у всій її матеріальності, конкретності, її плюсах і мінусах, і підводити їй правильний політичний баланс [5].
Ставлення марксистського революціонера до історії динамічне. Троцькістський рух прагне бачити свій сучасний аналіз та діяльність у контексті всієї революційної епохи. Цей дисциплінований науковий підхід несумісний з індивідуалістичною, імпресіоністською та прагматичною, тобто опортуністичною, політикою. Перспектива троцькістського руху визначається не потребами дня, а вимогами історичної доби.
Революційна партія має розуміти історичні основи та майбутні наслідки своїх рішень та дій. Цей високий рівень політичної свідомості потребує детального знання історії Четвертого Інтернаціоналу.
Історія троцькістського руху - це великий предмет, що охоплює майже століття. Але в цій історії можна виділити чотири певні етапи. Цінність такої періодизації полягає в тому, що вона дозволяє нам, по-перше, точніше визначити положення Міжнародного Комітету на траєкторії історичного розвитку Четвертого Інтернаціоналу; і, по-друге, з'ясувати зв'язок історичного поступу Четвертого Інтернаціоналу з глобальною кризою капіталізму та процесом світової соціалістичної революції.
Перший етап історії Четвертого Інтернаціоналу охоплює період 15-ти років — від утворення Лівої опозиції у жовтні 1923 року до установчого з'їзду Четвертого Інтернаціоналу у вересні 1938 року. Основним змістом цих трагічних років була боротьба проти сталінісської бюрократії та її націоналістичної перспективи соціалізму в одній країні. Троцький розробив теоретичні та політичні засади руху, який після приходу нацистів до влади в Німеччині став Четвертим Інтернаціоналом. Центральний стратегічний принцип, який спрямовував боротьбу проти сталінізму та освіту Четвертого Інтернаціоналу, було сформульовано Троцьким у його «Критиці проекту програми Комуністичного Інтернаціоналу» 1928 року.
Троцький писав:
У нашу епоху, яка є епоха імперіалізму, тобто світового господарства та світової політики, керованих фінансовим капіталом, жодна національна комуністична партія не може будувати свою програму, виходячи лише чи переважно з умов та тенденцій національного розвитку. Це стосується цілком і до партії, що володіє владою в межах СРСР. Час катастрофи національних програм остаточно пробив 4 серпня 1914 г1914 р. Революційна партія пролетаріату може спиратися лише міжнародну програму, відповідальну характеру нинішньої епохи, як епохи завершення і катастрофи капіталізму. Міжнародна комуністична програма в жодному разі немає сума національних програм чи зведення воєдино їх спільних характеристик. Міжнародна програма виходить безпосередньо з аналізу умов і тенденцій світового господарства та світової політичної системи як цілого, з усіма його зв'язками та протиріччями, тобто антагоністичною взаємозалежністю його елементів. У нинішню епоху незмірно більшою мірою, ніж минулої, національне орієнтування пролетаріату має витікати, тільки й може витікати зі світового орієнтування, а чи не навпаки. У цьому полягає основна та вихідна відмінність комуністичного інтернаціоналізму від усіх різновидів націонал-соціалізму [6].
Протягом першого етапу відбулася низка політичних катастроф, спричинених головним чином зрадою сталіністичної та соціал-демократичної бюрократії. Це був період Народних фронтів, тобто коли робітничий клас був підпорядкований сталіністськими партіями буржуазно-ліберальним представникам імперіалізму та фінансового капіталу. Тоді ж відбулися Московські процеси і розгорнувся сталіністський терор, який знищив керівні більшовицькі кадри, що призвели російський робітничий клас до перемоги. Наполягаючи на історичній необхідності Четвертого Інтернаціоналу, Троцький виступив проти численних центристських організацій, які стверджували, що проголошуватиме новий Інтернаціонал передчасно. Для заснування Інтернаціоналу були потрібні «великі події». «Великі події» відбулися, — відповів Троцький, — найбільші поразки робітничого класу в історії. Тільки шляхом побудови Четвертого Інтернаціоналу, лише вирішивши кризу революційного керівництва, можна буде повернути назад ланцюг поразок та забезпечити перемогу соціалізму.
Другий етап історії Четвертого Інтернаціоналу починається його установчим конгресом у вересні 1938 року і закінчується листопаді 1953 року найважливішим розколом Четвертого Інтернаціоналу. Цей історичний період включає вбивство Троцького, Другу світову війну, створення сталіністичних режимів у Східній Європі, нову стабілізацію капіталізму в Західній Європі та Японії, початок «холодної війни», перемогу революції в Китаї, спалах Корейської війни та смерть Сталіна.
Ці бурхливі події позначилися політичному розвитку Четвертого Інтернаціоналу. Спалах Другої світової війни у вересні 1939 року призвів до негайного розколу в американській Соціалістичній робітничій партії (УРП - Socialist Workers Party). У відповідь на підписання в серпні 1939 року Пакта Сталіна-Гітлера про ненапад меншість партії на чолі з Джеймсом Бернхемом, Максом Шахтманом і Мартіном Аберном відмовилося визнавати Радянський Союз робочою державою, що виродилася. Боротьба всередині УРП, — у ході якої Троцький останніми місяцями свого життя написав кілька документів, які по праву належать до його найяскравіших і далекоглядних робіт, — завершилася розколом у квітні 1940 року.
Ця найважливіша боротьба була пов'язана з чимось набагато більшим, ніж суперечкою щодо того, якими словами визначити класову природу Радянської держави. В основі розбіжностей лежали фундаментальні питання історичної та політичної перспективи. Чи ми живемо в епоху соціалістичної революції? Чи вичерпав робітничий клас свою історично прогресивну роль? Чи він виявився нездатним створити соціалістичне суспільство? Чи була радянська бюрократія паразитичною кастою, що виникла внаслідок низки виняткових обставин — тобто відсталості та ізоляції Радянського Союзу, міжнародних поразок робітничого класу, — чи вона перетворилася на новий клас, не передбачений марксизмом, що править у посткапіталістичну епоху експлуатації?
Протягом кількох тижнів після розколу 1940 Бернхем, слідуючи логіці своїх теоретичних і політичних концепцій, відкинув соціалізм і швидко скотився на орбіту американського імперіалізму. Розрив Шахтмана з соціалізмом йшов дещо тривалішим і навколишнім шляхом. Відмовившись від беззастережного захисту Радянського Союзу, навіть після вторгнення нацистських армій у СРСР, Шахтман потім перейшов до принципу беззастережного захисту буржуазної демократії, навіть тоді, коли це передбачало пряму співпрацю з політичними, військовими та розвідувальними структурами американського імперіалізму.
Під час війни виникла ще одна ревізіоністська тенденція – група «Трьох тез». Розвиваючи погляди, паралельні поглядам Шахтмана, група «Трьох тез» стверджувала, що Третій рейх ознаменував настання періоду загальної історичної регресії, що вивів соціалізм зі сфери політичних можливостей. Ця група стверджувала, що людство відкинуто сто років тому й змушене знову повторити свої кроки. Політичне завдання епохи – відновлення буржуазної демократії та національної незалежності.
Бернхем, Шахтман та «ретрогресіоністи» відобразили зміну політичних настроїв у верствах лівої інтелігенції середнього класу, які проходили через процес відчуження від робітничого класу та від перспективи соціалістичної революції. Інший прояв цього процесу виник у формі ревізіоністської тенденції в Четвертому Інтернаціоналі. Її лідери – Мішель Пабло та Ернест Мандель – відреагували на радянські військові перемоги та встановлення сталіністичних режимів у Східній Європі тим, що приписали сталінісським бюрократіям революційну роль. Паблоісти стверджували, що «деформовані робітничi держави» у Східній Європі передбачають політичну форму, за допомогою якої соціалізм буде здійснено протягом кількох століть. За їхніми словами, Четвертий Інтернаціонал не має самостійної, не кажучи вже про історично значущу роль у цьому процесі.
На початку 1950-х років тенденція паблоїстів спробувала змусити секції Четвертого Інтернаціоналу до того що, щоб ліквідувати свої організації, влившись у сталінісські, а й у соціал-демократичні і буржуазно-націоналістичні партії. До 1953 року Четвертий Інтернаціонал вже був політично однорідної організацією. Щоб запобігти ліквідації Четвертого Інтернаціоналу, фракція ортодоксальних троцькістів на чолі з Джеймсом П. Кенноном у листопаді 1953 року опублікувала «Відкритий лист», в якому проголошувався розкол у Четвертому Інтернаціоналі та утворення Міжнародного комітету. Цим розколом завершився другий етап історії Четвертого Інтернаціоналу.
Третій етап відкрився публікацією «Відкритого листа» та завершився виключенням британської Робочої революційної партії з Міжнародного Комітету у грудні 1985 року та остаточним розривом усіх відносин із британськими національними опортуністами у лютому 1986 року. Цей період охоплює майже період буму після Другої світової війни. Сюди також входять «секретна мова» Хрущова та викриття Сталіна, революція в Угорщині, підйом потужної хвилі антиколоніальної боротьби (тобто В'єтнам, Єгипет, Алжир, Конго), створення режиму Кастро на Кубі, інтервенція США у В'єтнамі та вибух масштабного всесвітнього студентського протестного руху, контрреволюційна різанина в Індонезії в 1965–1966 роках, «культурна революція» в Китаї, загальний страйк у Франції у травні-червні 1968 року, крах Бреттон-Вудської системи у серпні 1971, повалення Альєнде у вересні 19 в жовтні 1973 року, перемога британських шахтарів над урядом торі в березні 1974 року, революція в Португалії в квітні 1974 року, крах грецької хунти в липні 1974 року, відставка Ніксона в серпні 1974 року, розгром Сполучених Штатів в Ірані 1978–1979 років, прихід до влади Тетчер і Рейгана у 1979 та 1980 роках та подальший процес соціальної та політичної реакції.
Протягом цього вибухонебезпечного періоду, коли потужні масові рухи робітничого класу створювали об'єктивну можливість соціалістичної революції, Міжнародному Комітету довелося боротися з неослабним тиском сталіністичних і соціал-демократичних партій, профспілок і пов'язаних з ними організацій. Паблоїстські організації, пов'язані з бюрократіями в робітничому русі та широким шаром дрібнобуржуазних радикалів та антитроцькістських інтелектуалів, прагнули ізолювати Міжнародний Комітет, поєднуючи невпинні фальсифікації марксистської теорії та принципів Четвертого Інтернаціоналу з нескінченною серією політичних та організаційних організацій.
Протягом цього вибухонебезпечного періоду, коли потужні масові рухи робітничого класу створювали об'єктивну можливість соціалістичної революції, Міжнародному Комітету довелося боротися з неослабним тиском сталіністичних і соціал-демократичних партій, профспілок і пов'язаних з ними організацій. Паблоїстські організації, пов'язані з бюрократіями в робітничому русі та широким шаром дрібнобуржуазних радикалів та антитроцькістських інтелектуалів, прагнули ізолювати Міжнародний Комітет, поєднуючи невпинні фальсифікації марксистської теорії та принципів Четвертого Інтернаціоналу з нескінченною серією політичних та організаційних організацій.
Перший та другий етапи тривали по 15 років кожен. Третій етап, що завершився розколом 1986 року, тривав 33 роки. Четвертий етап розпочався у 1986 році і продовжується до теперішнього часу, також охоплюючи 33 роки. Розкол 1985-86 років відбувся точно посередині всієї 66-річної історії Міжнародного Комітету. Повчально протиставити третій та четвертий етапи. З 1953 по 1986 рік паблоїстські опортуністи чинили величезний тиск на Четвертий Інтернаціонал, як усередині його секцій, так і за їх межами.Паблоісти були нескінченним джерелом політичної дезорієнтації та провокацій. У соціальному плані паблоїстські організації були засобом, за допомогою якого імперіалізм та його сталіністичні та соціал-демократичні бюрократичні агентури політично мобілізували елементи антимарксистської радикальної буржуазії, щоб зруйнувати та ізолювати Міжнародний Комітет. Більше того, організації паблоїстів відіграли важливу політичну роль у стримуванні та відведенні у бік підйому робітничого класу між 1968 та 1975 роками, що посилило політичний тиск на Міжнародний Комітет.
Британська та французька секції МК зіграли вирішальну роль у протистоянні Пабло та Манделю у 1953 році. У період з 1961 по 1963 британська Соціалістична робоча ліга (СРЛ - Socialist Labour League) за підтримки французів очолила боротьбу проти безпринципного возз'єднання американської Соціалістичної робочої партії з паблоїстами. Але до кінця 1960-х років, незважаючи на оманливо вражаючі організаційні досягнення у Британії та у Франції, Соціалістична робоча ліга та французька Організація комуністів-інтернаціоналістів (ОКІ — Organisation Communiste Internationaliste) почали пристосовувати свої погляди та практичну діяльність до навколишнього середовища. в якій домінували сталіністська та соціал-демократична бюрократія. Розкол між цими організаціями у 1971 році стався в умовах, коли політичні розбіжності між ОКІ та СРЛ залишилися непроясненими. Перетворення СРЛ на РРП, проведене виключно з урахуванням національних тактичних міркувань, прискорило опортуністичне переродження британської секції.
Дедалі більше націоналістична спрямованість британської організації призвела до очевидного відходу від програми та принципів троцькізму. Це стало зрозуміло з її відмовою від теорії перманентної революції та орієнтацією на національну буржуазію менш розвинених країн.
Цей правий і, по суті, паблоїстський курс викликав реакцію з боку Революційної комуністичної ліги (РКЛ – Revolutionary Communist League), секції МКЧІ на Шрі-Ланці, а також Робочої ліги у Сполучених Штатах. Обидві секції МКЧІ виросли із протидії возз'єднанню паблоїстів у 1963 році, що визначило їх подальший розвиток. Ще 1971 року товариш Кірті Баласурія та керівництво РКЛ висловили свою незгоду з підтримкою з боку британської СРЛ індійського вторгнення до Східного Пакистану, яке було проведено буржуазним урядом Індіри Ганді. Але обговорення у Міжнародному Комітеті цієї принципової критики придушувалася британською організацією. СРЛ намагалася покарати РКЛ за критику, навмисно ізолюючи шрі-ланкійську організацію та зробивши її лідерів об'єктом злісних провокацій.
Розвиток опозиції в Робочій лізі був більш тривалим та складним процесом. Зняття Вулфорта з посади національного секретаря у 1974 році (він згодом приєднався до УРП) уможливило систематичне виховання всього складу Робочої ліги на основі історії троцькістського руху. Ініціювання розслідування обставин вбивства Лева Троцького, відоме як Безпека та Четвертий Інтернаціонал (Security and the Fourth International), відіграло вирішальну роль у політичному розвитку Робочої ліги. Це розслідування також являло собою — у цілком реальному та об'єктивному сенсі — політичний наступ троцькістського руху проти контрреволюційних агентур як капіталістичної держави, так і сталіністської бюрократії.
Істотний розвиток Робочої ліги після 1974 року підготував її до політичної боротьби, яка почалася 1982 року, коли спочатку висловили розбіжності з РРП. На першому етапі цієї боротьби Робоча ліга опинилася у повній ізоляції. Але протягом трохи більше трьох років троцькістська опозиція проти паблоїстської політики РРП виборола вирішальну більшість у Міжнародному Комітеті. Трансформація, яку зазнав у Міжнародний Комітет у період із серпня 1985 року до лютого 1986 року, можна порівняти з політичною революцією.
Слід пам'ятати, що на так званому «Десятому конгресі Міжнародного Комітету» у січні 1985 року лідери Революційної партії робітників заборонили дискусію щодо розбіжностей, піднятих Робочою лігою протягом попередніх трьох років. Перспективний документ, підготовлений РРП для обговорення на Конгресі, складався з розрізнених і пишномовних заяв, які згодом були правильно охарактеризовані Міжнародним Комітетом у документі під назвою Як Робоча революційна партія зрадила троцькізм. .
Хілі, Банда та Слотер прагнули приховати своє політичне банкрутство, влаштовуючи проти секцій Міжнародного Комітету одну політичну провокацію за іншою. Але до кінця 1985 року ортодоксальні троцькісти, обстоюючи теорію перманентної революції, нарешті відновили контроль над Міжнародним Комітетом і призупинили членство РРП у ньому.
При вивченні історії конфлікту 1982–86 років необхідно усвідомлювати складне перетин внутрішньопартійної боротьби з ширшим історичним, політичним, інтелектуальним і соціальним контекстом, в рамках якого розвивався розкол (найвищою мірою свідомим політичним виразом якого він був).
Неможливо по-справжньому зрозуміти події 1982–86 років поза цим ширшим контекстом. Навіть найабстрактніший пункт розбіжностей, які виникли між Робочою лігою та Робочою революційною партією — той, що стосувався філософії та діалектичного методу, — був пов'язаний із подіями, що відбувалися ззовні МКЧІ. Якою б езотеричною та заплутаною не здавалася неогегельянська «практика пізнання» Хілі, його відхід від філософського матеріалізму та використання вкрай суб'єктивної та волюнтаристської методології у багатьох критичних аспектах відтворювали елементи антимарксистських теорій, які ставали домінуючими серед дрібнобуржуазної інтелігенції.
Розвиваючи у 1982 році критику ревізій марксизму з боку Хілі, необхідно було відновити теоретико-інтелектуальний процес розриву Маркса та Енгельса між 1843 та 1847 роками з лівим гегельянством та вироблення ними матеріалістичної концепції історії. Твердження Хілі про те, що людську історію слід розуміти як «зростання творчого елементу, людської ініціативи — як роботодавців, так і робітничого класу» [7], не кажучи вже про інші незліченні уривки з його робіт, у яких відроджувався та посилювався суб'єктивний ідеалізм лівих гегельянців, ці його ідеї мали цілком певні політичні цілі. Вони полягали у відмові політичної програми, заснованої на забезпеченні політичної незалежності робітничого класу. До 1983 Кліфф Слотер атакував «надмірний акцент» Робочої ліги на цій політичній незалежності. Неважко навести незліченні приклади дрібнобуржуазних, антимарксистських теоретиків того періоду, які нападали на марксистський матеріалізм за його завзятий захист революційної ролі робітничого класу.
Наведемо лише один дуже відомий приклад, книгу Гегемонія та соціалістична стратегія (Hegemony and Socialist Strategy), написану Ернесто Лаклау і Шанталь Муфф і видану видавництвом паблоїстів Verso в 1985 році. Книга цілком і повністю повторювала критику Кліффа Слотера 1983 з приводу «надмірного акценту» Робочої ліги щодо ролі робітничого класу. Вони писали: «Зараз у кризі перебуває цілком вся концепція соціалізму, що лежить на онтологічному пріоритеті робітничого класу…» Я впевнений, що Лаклау і Муфф нічого не знали про лист-заперечення Слотера 1983 року; навряд чи Слотер розмовляв з ними про мою критику РРП. Проте Слотер, Лаклау і Муфф — усі вони викладали інтелектуальні та політичні концепції, поширені серед широких верств дрібнобуржуазних антимарксистських теоретиків.
Опозиція Робочої ліги не виникла автоматично через кризу сталінізму, що розвивається, соціал-демократії, буржуазного націоналізму і глобальної перебудови світового капіталізму. Звичайно, все це створило нові відносини між соціальними силами та більш сприятливе середовище для ортодоксальних троцькістів та сприяло перемозі над антитроцькістськими опортуністами та ренегатами.
Однак поразка РРП та вигнання опортуністів з Міжнародного Комітету не було вирішеним і автоматичним процесом. Боротьба велася свідомо та цілеспрямовано. Виникнення конфлікту та форма його розвитку визначалися історичними факторами, які вплинули на політичну свідомість керівництва та кадрів Робочої ліги.
Зрозуміло, що у критиці серії статей Хілі під назвою Дослідження про діалектичний матеріалізм (Studies in Dialectical Materialism) ми дуже свідомо спиралися на весь теоретичний капітал марксистського руху, повертаючись до його витоків.
Більше того, ми пам'ятали про високу інтелектуальну та політичну спадщину Льва Троцького, чия діяльність зберегла та розвинула принципи та ідеали Жовтневої революції 1917 року. Заява Історичні та міжнародні засади Партії Соціалістичної Рівності (The Historical and International Foundations of the Socialist Equality Party,), прийнята на установчому з'їзді ПСР у 2008 році, так оцінювала місце Троцького в історії:
Він був не лише одним із двох лідерів Жовтневої революції, непримиренним противником сталінізму та засновником Четвертого Інтернаціоналу. Він був останнім і найбільшим представником політичних, інтелектуальних, культурних і моральних традицій класичного марксизму, які надихали масовий революційний робітничий рух, що виник останнім десятиліттям XIX століття і першими десятиліттями XX століття. Він розробив концепцію революційної теорії, що філософськи коренилася в матеріалізмі і спрямовану на пізнання об'єктивної реальності, орієнтовану на навчання та політичну мобілізацію робітничого класу, а також стратегічно зосереджену на революційній боротьбі проти капіталізму [8].
Роботи Троцького, які ми старанно вивчаємо, розкривають природу сталінської зради Жовтневої революції та розвивають стратегічну орієнтацію та програмні засади соціалістичної революції у сучасному світі. Ми також черпаємо політичне натхнення та реальні знання з новаторської роботи Соціалістичної робітничої партії під керівництвом великого американського революціонера Джеймса П. Кеннона.
Ні створення Американського комітету за Четвертий Інтернаціонал (American Committee for the Fourth International) в 1964 році, ні створення Робочої ліги в 1966 році не були можливі без боротьби, яку вела Соціалістична робоча ліга на початку 1960-х років проти безпринципного з'єднання. Хансеном, з паблоїстським Міжнародним Секретаріатом. Ті, хто вступив до Робочої ліги на початку 1970-х років, вивчали та студіювали основні документи, опубліковані в перших чотирьох томах серії Троцкізм проти ревізіонізму (Trotskyism versus Revisionism). Вони є найважливішою частиною історії британської секції, від якої Робоча ліга ніколи не відмежовувалася.
Слід наголосити, що Робоча ліга з перших днів свого існування твердо орієнтувалася на робітничий клас. Незважаючи на всі труднощі, з якими вона зіткнулася, Робоча ліга була перейнята впевненістю щодо революційної ролі американського робітничого класу. Саме тут знайшли свій вияв найкращі традиції Кеннона.
Політична історія Робочої ліги та теоретико-політична робота секції призвели до того, що керівництво РЛ, пройняте історією та принципами троцькістського руху, відчувало значення об'єктивних економічних процесів та політичних подій. Це породило у ній політичну незадоволеність та незгоду з курсом РРП.
Озираючись назад і охоплюючи поглядом період майже 40 років, нам легше бачити, що конфлікт, викликаний цією критикою, який призвів до призупинення членства РРП у Міжнародному Комітеті в грудні 1985 року та повним розривом відносин у лютому 1986 року, був найважливішою подією в історії світового марксистського руху. На карту було поставлене саме виживання Четвертого Інтернаціоналу. За винятком Міжнародного Комітету, рух, започаткований Львом Троцьким, був політично ліквідований паблоістами. У всіх країнах, де їм вдалося встановити організаційний контроль, вони зруйнували троцькістські організації, перетворили їх на політичні придатки сталіністичних, соціал-демократичних чи буржуазно-націоналістичних організацій. До 1985 року Робоча революційна партія, яка на той момент капітулювала перед паблоїзмом, була близька до завершення тієї ж руйнівної операції. Як ми з'ясували пізніше, Хілі в секретних повідомленнях пообіцяв буржуазно-націоналістичним режимам на Близькому Сході та профспілковим бюрократам у Великій Британії, що всі ресурси РРП будуть надані в їхнє розпорядження.
Звичайно, були б зроблені зусилля, щоб зберегти і відновити троцькістський рух. Я знаю, що у всіх секціях Міжнародного Комітету були віддані троцькізму товариші, які були сповнені рішучості відновити Четвертий Інтернаціонал. Але їхні зусилля були б обтяжені дезорієнтацією, яка б послідувала за крахом РРП у відсутності добре опрацьованого аналізу глибинних причин кризи 1985 року. Фактично, саме існування детальної письмової критики, розробленої керівництвом Робочої ліги між 1982 і 1984 роками з питань теоретичного шарлатанства Джеррі Хілі та капітуляції РРП перед паблоїстським ревізіонізмом, саме це спростувало цинічну брехню лише «Кліффа Слотера» виродження» Міжнародного Комітету загалом. Якби МКЧІ впала і не пережила кризу 1985–86 років, у сучасному світі не було б міжнародної політично єдиної революційної марксистської партії.
Але Міжнародний Комітет не лише подолав кризу. Він вийшов з розколу сильно зміцнілою організацією. Політичне значення розколу 1985-86 років видно з порівняння розвитку Міжнародного Комітету за 33 роки до розколу з його розвитком після розриву з Робочою революційною партією. Рішуча поразка та вигнання паблоїстського опортунізму створили умови для величезного теоретичного, політичного та організаційного розвитку Міжнародного Комітету Четвертого Інтернаціоналу. Робота теоретичного та політичного роз'яснення, що стала можливою завдяки вигнанню національних опортуністів, означала не що інше, як відродження троцькізму.
У період між 1982 та 1986 роками ортодоксальні троцькісти змогли захистити політичну спадщину та програму Четвертого Інтернаціоналу. Істотне історичне значення захисту троцькістських принципів було виявлено світовими подіями після розколу. Тепер ми, звичайно, знаємо, що розкол 1985–86 років передбачив величезні глобальні політичні, геополітичні та соціально-економічні зміни.
РРП відкинула троцькізм у пошуку нових союзників серед буржуазних націоналістів, соціал-демократичних реформістів та сталіністичних партій. Вона з погордою дивилася на нечисленні секції Міжнародного Комітету. Кому потрібні «троцькістські групи» (це позначення дедалі частіше використовував Хілі у роки, що передували розколу)? Ренегати не могли собі уявити, що протягом п'яти років після розколу в 1986 році сталіністські режими Східної Європи та Радянського Союзу підуть зі сцени, а масові сталіністські організації будуть розбиті вщент. Тим самим було підтверджено пророцтво Троцького, висловлене в момент заснування Четвертого Інтернаціоналу в 1938: «Старі Інтернаціонали — Другий, Третій, Амстердамський, — додамо до них ще й Лондонське бюро —прогнили наскрізь. Ті грізні події, що насуваються на людство, не залишать від них каменю на камені» [див.: http://iskra-research.org/FI/BO/BO-71.shtml].
Хілі, який перетворився на жалюгідну руїну, зійшов у могилу в грудні 1989 року, все ще вірячи в те, що його герой Михайло Горбачов очолює політичну революцію. На тлі бурхливих подій, що послідували за розколом, Міжнародний Комітет мав не лише залатати проломи, залишені ренегатами. Він мав провести далекосяжне теоретичне і політичне оновлення Четвертого Інтернаціоналу. Це завдання неможливо було вирішити повторенням відомих політичних формул та гасел. Необхідно було творчо та винахідливо застосувати марксистський метод, заломлений крізь призму історичного досвіду, до аналізу безпрецедентних подій, щодо яких не було готової відповіді.
Масштаб теоретичної роботи, проведеної Міжнародним Комітетом, видно з огляду пленарних засідань МК, проведених протягом шести років, що відбулися за розколом:
Перший Пленум МКЧІ (18 травня - 9 червня 1986) був зайнятий аналізом зради РРП. Було встановлено, що крах РРП став продуктом опортунізму. Під час цього пленуму, який тривав два тижні, ми з товаришем Кірті разом написали документ Як Робоча революційна партія зрадила троцькізм, 1973–1985.
Другий Пленум МКЧІ (29 вересня —12 жовтня 1986) розглянув вплив опортунізму РРП на весь Міжнародний Комітет і розробив критику «тактичного опортунізму», який спотворив розвиток перспектив у різних секціях МК. Ми також підготували резолюцію з приводу Міжнародної комуністичної партії (International Communist Party) у Британії та розпочали роботу над перспективою РКЛ на Шрі-Ланці.
Третій Пленум МКЧІ (10–23 березня 1987 року) розробив аналіз відносин між РРП та MAS (Рух за соціалізм) в Аргентині, а також підготував заяву Що відбувається в СРСР, написану Біллом Веном Оукеном та Ніком Бімсом, яка проаналізувала програму «перебудови» та 'гласності'. Огляд історії MAS був важливим не тільки внаслідок внутрішньої значущості подій в Аргентині, але також тому, що після розриву з Міжнародним Комітетом Слотер та його прихильники стверджували, що новий фундамент для Четвертого Інтернаціоналу буде створено через союз з організацією сумнозвісного аргентинського опортуніста Науеля Морено.
Четвертий пленум МКЧІ (20-27 липня 1987 року) відкрив обговорення питання щодо розробки міжнародного перспективного документа. Делегати погодилися з тим, що МКЧІ має розробити — на противагу загальній відмові від марксизму і навіть найпростіших принципів класової боротьби — оцінку об'єктивних рушійних сил, які закладуть глобальні економічні та геополітичні засади для нової хвилі революційної боротьби міжнародного робітничого класу.
П'ятий Пленум МКЧІ (11–20 листопада 1987 року) проходив за умов, коли було продемонстровано своєчасність роботи з перспективним документом. 19 жовтня 1987 стався крах міжнародних ринків. Теоретичні засади для аналізу цієї події вже були розроблені Міжнародним Комітетом після Четвертого пленуму шляхом аналізу глобалізації виробництва та посилення конфлікту між світовим ринком та системою національних держав. Пленум також розробив подальший аналіз завдань Революційної комуністичної ліги, підготувавши заяву щодо Сполучених Соціалістичних Штатів Шрі-Ланки та Таміл-Іламу.
Шостий пленум МКЧІ (9–13 лютого 1988 року) відбувся лише через кілька тижнів після раптової та передчасної смерті Кірті Баласурії у віці 39 років 18 грудня 1987 року. Пленум зосередився на відносинах між міжнародною стратегією та національною тактикою у роботі секцій МКЧІ.
Сьомий Пленум МКЧІ (23–26 липня 1988 року) вивчив і одноголосно ухвалив резолюцію про міжнародні перспективи.
Восьмий Пленум МКЧІ (15–24 червня 1989 року) розглянув розвиток Міжнародного Комітету після розколу 1985–86 років, обговорив поглиблення кризи режиму Горбачова та ухвалив рішення про мою поїздку до Радянського Союзу.
Дев'ятий Пленум МКЧІ (11–16 грудня 1989 року) розглянув події у Східній Європі, особливо у Німецькій Демократичній Республіці. Я зробив повідомлення про свою поїздку до Радянського Союзу в листопаді того року, під час якої прочитав лекцію в московському Історико-архівному інституті, де було близько 200 осіб.
Десятий пленум МКЧІ (6–9 травня 1990 року) було присвячено огляду політичного та історичного значення скасування Німецької Демократичної Республіки.
Одинадцятий Пленум МКЧІ (5–9 березня 1991 року) провів широку дискусію у зв'язку із вторгненням США до Іраку. МКЧІ вирішив провести того ж року Міжнародну конференцію проти імперіалізму та війни. Після пленуму МКЧІ випустив Маніфест, у якому роз'яснювалося значення війни у Перській затоці, а також закладалася програмна основа для міжнародної конференції, що відбулася у листопаді.
На дванадцятому пленумі МКЧІ (11-14 березня 1992 року) було розглянуто розпад СРСР у контексті історії міжнародного соціалістичного руху. Пленум розпочався з моєї доповіді «Боротьба за марксизм та завдання Четвертого Інтернаціоналу».
Як має бути зрозуміло з цього огляду дванадцяти пленумів, проведених протягом шести років після розколу, обсяг роботи МКЧІ був величезний. Я маю наголосити, що коротке резюме кожного з цих пленумів навряд чи охоплює весь спектр подій та політичного досвіду, які були розглянуті на цих політично насичених засіданнях. Наприклад, на багатьох із цих зустрічей точилися широкі дискусії щодо подій на Шрі-Ланці, які мали вирішальне значення для розробки стратегії перманентної революції та переоцінки ставлення Четвертого Інтернаціоналу до гасла національного самовизначення. На час запуску Світового Соціалістичного Веб Сайту в 1998 році було проведено ще п'ять пленумів. П'ятнадцятий пленум у серпні 1995 року обговорив причини та наслідки перетворення ліг у партії. Вісімнадцятий пленум у січні 1998 року дав остаточне «добро» на запуск МСВС.
У всій цій роботі основним політичним принципом, який керував нашими зусиллями, був марксистський інтернаціоналізм. Ми наполягали на пріоритеті світової стратегії національної тактики; ми стверджували, що належна відповідь на проблеми, що виникають у національній сфері, може бути отримана лише на основі аналізу глобальних процесів. На цій основі Міжнародний Комітет зміг розвинути міжнародне співробітництво до рівня, який не існував протягом усієї історії Четвертого Інтернаціоналу. Власне слово «співпраця» не цілком адекватно відображає природу взаємодії між секціями МКЧІ, як воно склалося після розколу з націоналістичними ренегатами з РРП. Як я заявив у своєму звіті членам Робочої ліги в Детройті 25 червня 1989:
Масштаби цієї міжнародної співпраці, її безпосередній практичний вплив на кожен аспект щоденної роботи кожної секції глибоко та позитивно змінили характер МККМ та його секцій. Останні перестають існувати у якомусь політично і практично значимому вигляді як самостійні суб'єкти. На підставі загальної політичної програми у МКЧІ виникла складна мережа взаємин, яка об'єднує усі секції. Таким чином, секції МКЧІ складаються із взаємозалежних та взаємозалежних компонентів єдиного політичного організму. Будь-яке порушення цих відносин матиме руйнівні наслідки усередині відповідних секцій. Існування кожної секції нині стало залежати від цієї міжнародної кооперації та співробітництва як ідеологічного, так і практичного [9].
Досягнення в галузі програми, перспектив та організації у період з 1986 по 1992 рік підготували подальше перетворення у 1995–97 роках ліг МКЧІ у партії, а 1998 року — початок роботи Світового Соціалістичного Веб Сайту.
Прогрес, досягнутий Міжнародним Комітетом за останню третину століття, продемонстрував, що зміг досягти Четвертого Інтернаціоналу, коли йому вдалося вигнати опортуністів та розвинути революційний рух на основі марксистських принципів.
У своїй промові 18 жовтня 1938 Троцький розглянув роботу, яка підготувала основи нового Інтернаціоналу:
Так, у 1928 році було започатковано ту колективну роботу, яка через 10 років призвела до вироблення нашої власної програми, затвердженої нещодавно нашою міжнародною конференцією.
Я скажу, що ця десятирічна робота була не тільки наполегливою та терплячою, а й чесною роботою. Наші нечисленні кадри, міжнародні піонери шукали шляхів революції, як справжні марксисти, не у своїх почуттях та бажаннях, але в аналізі об'єктивного перебігу подій. Найбільше ми були стурбовані тим, щоб не дурити ні інших, ні себе. Ми шукали серйозно та чесно. І дещо суттєве знайшли. Події явно підтверджують наші прогнози. Ніхто не може заперечувати цього!
Тепер треба, щоб ми зуміли залишитися вірними своїй програмі, тобто. самим собі. Це не легко. Завдання – грандіозні, вороги – незліченні. Ми маємо тому право витрачати нашу увагу і час на ювілейні свята лише доти, оскільки на уроках минулого ми можемо готуватися до майбутнього [10].
Коли Троцький записав цю промову [на грамофонній платівці], він бачив собі результати 15 років політичної праці та боротьби, з 1923 по 1938 рік. Зараз ми дивимося на роботу, яка охоплює вдвічі більший час, 33 роки. Слова Троцького залишаються цілком актуальними. Як і раніше, наші «завдання — грандіозні, вороги — незліченні». Але ми також «щось суттєве знайшли» протягом більш ніж трьох десятиліть, і немає жодних сумнівів у тому, що «події явно підтверджують наші прогнози».
Чи є у світі інша політична партія, яка б захотіла — чи посміла б — порівняти свій політичний прогноз та аналіз у період між 1986 та 1992 роками з документами, підготовленими у той період Міжнародним Комітетом? Хто з університетських професорів та фахівців у мозкових центрах буржуазії правильно оцінив природу горбачовської «перебудови» та «гласності», хто передбачав розпад сталіністських режимів у 1989–1991 роках?
Щодо паблоїстів, то вони нічого не зрозуміли і нічого не передбачали. З 1951 року Ернест Мандель та Мішель Пабло наполягали на тому, що сталіністична бюрократія вестиме Радянський Союз та його сателіти у Східній Європі до соціалізму. Мандель вітав Горбачова, бачачи у ньому реалізацію цієї ілюзорної перспективи. Біограф Манделя згадує: «У своїй книзі 1989 року За межами перебудови: Майбутнє горбачовського СРСР (Beyond Perestroika: The Future of Gorbachev's USSR), присвяченій дослідженню “гласності” та “перебудови” та опублікованій одночасно в Лондоні та Парижі, Мандель описав чотири можливі розвитку, яке ініціював Горбачов. Він не сказав жодного слова про можливу реставрацію капіталізму» [11].
Мандель дивився на горбачівський Кремль і бачив там райдужне майбутнє, а Міжнародний Комітет передбачав наближення до прірви. У звіті, поданому активу Робочої ліги в Детройті 25 червня 1989 року, я говорив:
Всіх наших противників-ренегатів, усіх паблоїстів об'єднує одне: вони нападають на Міжнародний Комітет за те, що ми говоримо про капіталістичну реставрацію в Радянському Союзі, Східній Європі та Китаї. Вони наполягають у тому, що бюрократія неспроможна провести зміни у відносинах власності; вони стверджують, що бюрократія невіддільно базується на відносинах державної власності, створених або в 1917 році, або відразу після Другої світової війни. Це повна фальсифікація позиції Троцького. Троцький знову і знову попереджав, що бюрократія, якщо її не скине робітничий клас, неминуче піде шляхом реставрації капіталістичної власності [12].
Ця доповідь була прочитана лише через три тижні після бійні на площі Тяньаньмень в Китаї і за три з лишком місяці до початку політичної кризи в Східній Німеччині, яка призвела до швидкого скасування НДР. Вже тоді аналіз Міжнародного Комітету висміювали як ієреміаду політичної секти. Але ця «секта» мала одну незрівнянну перевагу: вона засновувала свій аналіз на теоретичній роботі Лева Троцького.
Нічого не розуміючи в природі сталінісських режимів і, отже, не зумівши передбачити їхнє скасування, буржуазні теоретики виявилися не більш компетентними у формулюванні свого аналізу щодо траєкторії світової політики після подій 1989–1991 років. Навряд чи варто давати огляд теорії Фукуями про «кінець історії», яку багато років тому перестали сприймати всерйоз, і від якої публічно відмовився її власний творець. Що стосується ідеї «короткого двадцятого століття» покійного Еріка Хобсбаума, то ця імпресіоністська реакція на розпад Радянського Союзу була спростована тим очевидним фактом, що кризи нового століття, що посилюються, мають хворобливу подібність із кризами ХХ століття.
Хибні теорії мають свої наслідки. Глобальний тріумф, заснований на капіталізмі демократії, очікуваний ліберальними теоретиками, не відбувся. Демократичні мрії 1991 року поступилися місцем фашистським кошмарам 2019 року. Майже через 75 років після краху гітлерівського Третього рейху фашизм стає зростаючою політичною силою по всьому світу. У Сполучених Штатах Трамп використовує мову, яку жоден американський президент ніколи раніше не використовував — принаймні публічно. Його промови, не кажучи вже про його щоденні твіти, багато в чому мають відверто фашистський характер.
У Східній Європі домінують ксенофобські націоналістичні партії. В Італії заступник прем'єр-міністра Маттео Сальвіні не приховує свого замилування Беніто Муссоліні. У самій Німеччині через 30 років після її возз'єднання найважливішим елементом політичного життя є відродження фашистів. Незважаючи на переважну ворожість до правих неонацистів, вони систематично підтримуються і зміцнюються за допомогою змови, до якої залучені могутні сили всередині держави та політичного істеблішменту. Партія «Альтернатива для Німеччини» є офіційним політичним представництвом цієї змови. Коаліційний уряд ХДС-ХСС-СДПН політично забезпечує цю змову, маневруючи за лаштунками і прагнучи зробити АдГ найвпливовішою політичною партією в Німеччині, незважаючи на те, що на останніх виборах вона отримала лише 13% голосів. Мережа нацистських терористів, які діють під захистом поліції та спецслужб під час своїх політичних вбивств, як у разі недавнього вбивства політичного діяча ХДС Вальтера Любке, виступає воєнізованою силою фашистів.
Федеральна служба захисту конституції Німеччини Verfassungsschutz, спецслужба міністерства внутрішніх справ, стала судовим важелем неонацистського відродження. Важко визначити, де кінчається Verfassungsschutz, і де починаються озброєні терористи. Вбивці проводять свої операції у повній впевненості, що Verfassungsschutz надасть їм необхідний юридичний захист. У будь-якому випадку вони співпрацюють у спільній війні проти опозиції капіталізму та імперіалізму в Німеччині.
23 травня 2019 року Verfassungsschutz опублікувала 56-сторінкову відповідь на протест німецької Партії Соціалістичної Рівності (ПСР — Sozialistische Gleichheitspartei) з приводу включення міністерством внутрішніх справ нашої партії до списку підривних організацій. Пізніше цього тижня буде опубліковано наш детальніший аналіз реакції Verfassungsschutz, а також юридичну та політичну відповідь на цю атаку щодо демократичних і політичних прав нашого руху. Документ Verfassungsschutz явно заснований на тоталітарних правових доктринах, які були впроваджені нацистами після їх приходу до влади в 1933 році. Документ відроджує доктрину Willensstrafrecht [покарання за думку], яка криміналізує всі ідеї, які можуть у невизначеному майбутньому заохочувати ворожість і політичну протидію існуючому державному та громадському порядку.
Служба Verfassungsschutz не заперечує того факту, що ПСР здійснює свою діяльність у рамках закону. Згідно з Verfassungsschutz, злочинними є не дії ПСР, а її ідеї. Зокрема, ПСР заохочує мислення з використанням концепцій та категорій, що протиставляють клас нації; вона прагне розвивати у робітничому класі свідомість своїх соціальних інтересів; вона пропагує ворожість стосовно капіталізму; вона засуджує імперіалізм та мілітаризм; і вона відкидає будь-які компроміси з основними політичними партіями та профспілками.
Verfassungsschutz обґрунтовує свою відповідь на докладному огляді програми та опублікованих заявах ПСР, особливо на Заяві про принципи від 23 травня 2010 року, з якої цитується наступна заява: «Стратегічна мета Sozialistische Gleichheitspartei та Міжнародного Комітету капіталізму, створення робочої влади та побудови соціалістичного суспільства» [Verf, стор 8]. У відповіді наголошується, що ПСР «усвідомлює себе як троцькістська партія, яка відповідно до своєї ідеологічної орієнтації у всіх своїх основних роботах спирається насамперед на російського революціонера Лева Троцького і заявляє про свою вірність його вченням. Крім того, позивач [ПСР] спирається, зокрема, на Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Ілліча Леніна, Розу Люксембург та Карла Лібкнехта» [там же, с. 9].
Служба Verfassungsschutz заявляє:
На основі свого марксистського мислення в класових термінах — яке, як було показано, несумісне з ідеями конституції, — і на основі своєї пропаганди класової боротьби позивач виступає з вимогою подолання та повалення «капіталізму», і не лише в сенсі економічної системи, а й у сенсі подолання ліберально-демократичного базисного устрою. Згідно з комуністичною інтерпретацією, 'капіталізм' розглядається як основна проблема, відповідальна за всі подальші політичні недоліки. Тому він принципово заперечується як як економічна система, а й як громадський лад. Позивач відверто прагне створення соціалістичної держави та суспільного устрою [там же, с. 22].
В основі цього звинувачення лежить припущення, згідно з яким капіталізм та «ліберально-демократичний порядок» рівні та еквівалентні. Звичайно, з історичної точки зору цей аргумент може бути висунутий, але саме він підриває демократичні претензії цього порядку. Тому що, якщо ліберально-демократичний порядок невіддільний від капіталізму, він повинен у певний момент перестати бути «ліберальним», оскільки лібералізм, хоч би як проблематично це не був, ототожнюється із захистом демократичних прав. У рамках цього визначення, чим капіталістичніший суспільний устрій, тим менш він ліберальний. Цю думку дуже переконливо висловив знаменитий американський ліберальний філософ Джон Дьюї у своєму есе 1935 року «Криза лібералізму». Дьюї стверджував, що капіталізм та лібералізм стали несумісними внаслідок економічного розвитку сучасного суспільства. Він писав:
В основі присвоєння купкою людей матеріальних ресурсів суспільства лежить присвоєння цими небагатьма на користь своїх власних цілей культурних та духовних ресурсів, які є продуктом не тих людей, які заволоділи ними, а спільної роботи людства. Марно говорити про провал демократії, поки не розкрито джерело її провалу і не вжито заходів для створення такого типу соціальної організації, яка стимулюватиме соціалізоване поширення інтелекту [13].
Відповідь Verfassungsschutz, пронизана наскрізь лицемірством і обманом, не стурбована демократичною теорією. Він черпає натхнення не в Дьюї, а в Карла Шмітта та Йозефа Геббельса. У відповіді прямо стверджується, що марксистські концепції не можуть бути законними, тому що протидія капіталізму неминуче веде до протидії існуючим формам політичної та економічної організації. Він наполягає на нерозривному зв'язку між демократією, капіталізмом та приватними економічними інтересами. Незважаючи на те, що марксистські та троцькістські концепції поширюються законними засобами, вони породжують привид революційного перевороту. Тому ідеї мають бути заборонені та пригнічені.
Не менш небезпечним для існуючого порядку, ніж опозиція капіталізму, є осуд з боку ПСР імперіалізму та мілітаризму. У документі Verfassungsschutz наводяться зауваження, зроблені товаришем Крістофом Вандрайєром у радіоінтерв'ю 2017 року, де пояснюється боротьба партії проти війни:
Щоб запобігти війні, потрібно [створити] міжнародний соціалістичний рух. Самі маси мають втрутитися у політичні події. Вони мають скинути капіталізм на міжнародному рівні на основі соціалістичної перспективи та побудувати суспільство, яке подолає рамки національних держав і покладе край поділу світу на національні держави, а також приватної власності на засоби виробництва [там же, с. 34].
Примітно, що у своїй відповіді Verfassungsschutz визнає, що ПСР «відкидає індивідуальні акти насильства з боку окремих осіб, у тому числі тому, що вони пов'язані з небезпекою зіграти на руку капіталістичній державі» [там же, с. 40]. Однак у доповіді наголошується, що «цю відмову застосовуємо лише до “окремих осіб, які вдаються до насильства”, але не до “колективної боротьби робітничого класу””.
Служба Verfassungsschutz наполягає на тому, що за жодних обставин така масова боротьба не може вважатися законною та сумісною з «ліберально-демократичним порядком». Робітникові класу відмовляють навіть у праві захищати себе від нападок фашистів на свої демократичні права. У доповіді засуджується заява Троцького в Перехідній програмі про те, що «треба пропагувати думку про необхідність створення робочих загонів самооборони». Ця вимога була сформульована в той час, коли Гітлер правив Німеччиною, Муссоліні — Італією, а робітники, що страйкують у Сполучених Штатах, регулярно стикалися з організованими загонами добре озброєних фашистів, не кажучи вже про репресивні сили капіталістичної держави.
Verfassungsschutz засуджує Світовий Соціалістичний Веб Сайт, статті якого «явно призначені для того, щоб дати читачам 'соціалістичну орієнтацію' на основі 'марксистського аналізу'» [там же, с. 48]. У документі згадується видавництво ПСР Mehring Verlag, яке «публікує серед іншого німецькі переклади творів Троцького, а також роботи Девіда Норта» [там же, стор 48].
ПСР і МКЧІ є головною і безпосередньою мішенню в атаці Verfassungsschutz на демократичні права. Автори документа – не політичні дурниці. Вони ретельно проштудували матеріали нашої партії, а про праці Троцького і великих теоретиків соціалізму, включаючи Маркса і Енгельса. Verfassungsschutz ясно дає зрозуміти, що розглядає ПСР та МКЧІ як носіїв прапора сучасного марксистського соціалізму. Але юридичні наслідки, що випливають звідси, виходять за рамки ідей нашої партії. Введення концепції Willensstrafrecht спрямоване на криміналізацію всіх форм протидії капіталізму, імперіалізму, соціальній нерівності та війні. Документ Verfassungsschutz висловлює в псевдо-юридичній формі люту ворожість до соціалізму, що корениться в страху перед невдоволенням робітничого класу, що росте, і його політичною радикалізацією, і цей страх підживлює зусилля з легітимації фашистських ідей. Професор Йорг Баберовскі, для викриття якого ПСР так багато зробила, не є якимось ізольованим ексцентричним представником академічного середовища. Скоріше, це дуже активний і помітний представник добре відомого у 1920-1930-х роках соціального феномена — фашистського інтелектуала.
Значна кількість відверто фашистських теоретиків — деякі з них з минулого (наприклад, Карл Шмітт і Юліус Евола), але багато живих і активних (такі як Ален де Бенуа, Пол Готфрід і Олександр Дугін), стають дедалі помітнішими, оскільки їхні ідеї знаходять Здійснення державної політики. Більшість цих фашистських ідеологів маловідомі, але це не зменшує їхнього політичного значення.
Правляча еліта та її представники визнають, що було б нерозумно привертати увагу до фашистських джерел натхнення їхньої реакційної політики та політичної агітації. Як попереджає редактор нещодавно опублікованої книги Ключові мислителі радикально правих (Key Thinkers of the Radical Right):
Майже ніхто з [грецьких] виборців “Золотої зорі” або [угорської партії] “Йоббік” не чув про Еволя; ще менше людей поділяють його погляди на питання гендера, війни чи язичництва, але незважаючи на це, думка Еволи має непряме значення в грецькій та угорській політиці, як і в політиці інших країн, політичні діячі яких обережні щодо того, що вони розміщують на своїх сайтах і яких авторів вони пишуть свої передмови. Наприклад, у США колишній “головний стратег” президента Трампа Стів Беннон лише опосередковано згадав Еволу та Дугіна і лише одного разу згадав про свою вдячність французькому езотерику Генону, який надихнув перших двох. Отже, ці ключові мислителі радикально правих мають значення скрізь, де відроджуються ультраправі, як і Америці, і у Франції, Греції, Росії та Угорщини [14].
Ідеологічне та політичне відродження фашизму оголює банкрутство наративів про «тріумф капіталізму» та «смерть марксизму», які були розроблені відразу після розпаду сталінісських режимів та реставрації капіталізму. Значною мірою ці наративи були сконструйовані з метою політичної пропаганди, і вони вкрапили необхідні ключові фрази. Вони мало аналізу. Але припущення, що лежить в основі практично всіх видів реакції — починаючи з тих, хто вітав скасування сталінісських режимів, і закінчуючи тими, хто заламував руки в розпачі з цього приводу, — потрясіння Східної Європи і колишнього СРСР ніяк не пов'язані з якоюсь ширшою кризою глобального порядку, з поки що неусвідомленими, але далекосяжними наслідками для Сполучених Штатів та інших великих імперіалістичних держав.
Аналіз, розроблений Міжнародним комітетом у процесі самих подій, продемонстрував рівень історично обґрунтованого передбачення, який можна справедливо назвати унікальним. На Десятому Пленумі Міжнародного Комітету, що відбувся у травні 1990 року, відбулося широке обговорення значення скасування сталіністичних режимів у Східній Європі. Під час цієї тривалої дискусії, яка розпочалася 6 травня 1990 року, я заявив:
Звичайно, події, що відбулися у Східній Німеччині, та досвід BSA [Bund Sozialistischer Arbeiter — Союз соціалістичних робітників] у Східній Німеччині дуже важливі і мають обговорюватися та аналізуватися. Але на даному етапі обговорення нам необхідно підійти до цих подій у рамках нашого міжнародного аналізу та дійти певних висновків щодо того, як ми розуміємо світову ситуацію.
Я не думаю, що ми можемо розробити програму у Східній Європі просто на підставі твердження, що рух у бік відновлення капіталізму зустріне опір із боку робітничого класу. Це, звичайно, так, але є й фундаментальніші питання. В основі нашого аналізу лежить упевненість у тому, що нині ми спостерігаємо розпад усіх відносин, які були встановлені імперіалізмом за допомогою сталінізму наприкінці Другої світової війни.
Існують дві можливі інтерпретації подій, що відбуваються у Східній Європі. Можна сміливо сказати, що вони є історичне торжество капіталізму над соціалізмом; робітничий клас зазнав величезної історичної поразки; перспектива соціалізму, власне, впала, і ми стоїмо на порозі нового періоду капіталістичного розвитку. Або — і це, звичайно, думка Міжнародного Комітету, і вона відрізняє нас від усіх інших тенденцій, — йдеться про руйнування імперіалістичного порядку, що відкриває період глибокого дисбалансу, який буде дозволено на міжнародному рівні під час масової політичної та соціальної боротьби; що сьогодні переважає рівень нестабільності, що не має аналогів у будь-який період після 1930-х років. Наш аналіз, звичайно ж, не може ґрунтуватися на результатах першого етапу подій у Східній Європі. В іншому випадку, я думаю, ми залишилися б із дуже песимістичним висновком.
Дискусія продовжилася 7 травня. Визнаючи розпад старого післявоєнного порядку, чи ми передбачали швидке встановлення нової глобальної рівноваги, яка уможливила б тривалий і мирний розвиток світового капіталізму? Я намагався відповісти на це запитання так:
Є дві сторони цього питання, які ми маємо розглянути, щоб дійти відповіді: по-перше, відносини між імперіалістичними державами, і, по-друге, відносини між класами — не просто у національному, а у світовому масштабі. Питання в тому, чи зможуть імперіалісти мирним чином виробити нову та стійку рівновагу?
Це вирішальне питання: чи слід очікувати, що імперіалісти зможуть мирно та гармонійно прийти до нового світового балансу сил, до нової міжнародної рівноваги? Чи готові вони пожертвувати національними інтересами заради міжнародної гармонії? Сказати 'так' передбачає, по-перше, що буржуазія поводитиметься принципово інакше, ніж у минулому, і, по-друге, що суперечності, що існують між імперіалістами сьогодні, мають менший розмах, ніж ті, що існували у 1914 та 1939 роках .
Навіть якщо припустити, що теоретично можливо, що буржуазія, всупереч минулому історичному досвіду, слідуватиме таким “освіченим” курсом, тобто навіть якщо припустити, що вона готова піти на такі угоди, які в самому фундаментальному сенсі невигідні для її інтересів як національної буржуазної сили факт залишається фактом: поступки, зроблені будь-якою національною буржуазією на міжнародній арені, повинні бути відшкодовані в межах внутрішніх кордонів. Те, що національна буржуазія поступається своїм імперіалістичним суперникам, буде компенсовано посиленням тиску на її власний робітничий клас.
І тут ми підходимо до другого питання, а саме до стану міжнародних класових відносин. Чи буде нова рівновага — за умови, що така рівновага може бути вироблена мирним шляхом, — чи буде досягнуто такої рівноваги без розв'язання класової боротьби в революційних масштабах? Незважаючи на зраду свого керівництва, робітничий клас сьогодні є набагато масштабнішою соціальною силою, ніж на рубежі XIX і XX століть. Не можна повернути назад маховик історії [15].
Цей аналіз було підтверджено перебігом подій. Ми знаходимося зараз на стадії кризи, що далеко зайшла, і МКЧІ так чітко ідентифікував майже три десятиліття тому. На той час ми передбачали, що ця криза викличе новий підйом революційної боротьби. Зараз ми спостерігаємо початок цього підйому.
Це підводить нас до найважливішого питання. Прослідкувавши довгу історичну траєкторію троцькістського руху, починаючи з його витоків у 1923 році, виділивши чотири певні етапи у його розвитку, як слід би охарактеризувати нинішню стадію нашої роботи?
Мы находимся сейчас в процессе пересечения нового революционного подъема международного рабочего класса с политической деятельностью Международного Комитета. Анализируемый нами мировой кризис — это тот, в котором Международный Комитет становится все более активным и непосредственным участником.
Важнейшая подготовительная работа: удаление паблоистов, восстановление мировой партии на интернационалистической основе, разработка международной стратегии МКЧИ, защита исторического наследия Четвертого Интернационала, преобразование лиг Международного Комитета в партии и создание Мирового Социалистического Веб Сайта, — вот основные достижения четвертого этапа. Эти достижения сделали возможным громадное расширение политического влияния Международного Комитета и значительный рост его членского состава. Этот этап завершен.
Международный Комитет Четвертого Интернационала вступает в пятый этап истории троцкистского движения. Этот этап будет связан с огромным ростом МКЧИ как Всемирной Партии Социалистической Революции. Объективные процессы экономической глобализации, осмысленные Международным Комитетом более 30 лет тому назад, получили дальнейшее колоссальное развитие. В сочетании с появлением новых технологий, которые произвели революцию в коммуникациях, эти процессы интернационализировали классовую борьбу до степени, которую было бы трудно представить даже 25 лет тому назад. Революционная борьба рабочего класса будет развиваться как взаимосвязанное и единое мировое движение. Международный Комитет Четвертого Интернационала будет построен как сознательное политическое руководство этим объективным социально-экономическим процессом. МКЧИ противопоставит капиталистической политике империалистической войны классовую стратегию мировой социалистической революции. Такова важнейшая историческая задача нового этапа в истории Четвертого Интернационала.
Атака на нашу німецьку секцію з боку Verfassungsschutz є ясною політичною заявою про те, що правляча еліта усвідомлює, що програма та ідеї нашого руху можуть знайти масу послідовників у робітничому класі. Документ Verfassungsschutz зазначає, що ПСР отримала лише невелику кількість голосів на парламентських виборах у вересні 2017 року. Але Verfassungsschutz негайно додає до цього наступне попередження: «З іншого боку, позивач, завдяки своїй участі у федеральних виборах у Німеччині, включаючи пов'язану з цим рекламу в державних телерадіокомпаніях, безумовно, набув певного ступеня поінформованості та уваги з боку суспільства».
Це визнання політичної ваги Созіалістіческіе Глеїхейспартеї є, в певному сенсі, компліментом. Але це ще й загроза, і до неї треба поставитись серйозно. Необхідно прийняти відповідні політичні та практичні контрзаходи.
Щоб відповідати вимогам цього глобального розвитку класової боротьби, необхідно, щоб кадри Міжнародного Комітету використали весь теоретичний та політичний капітал нашої світової партії. Ось та основа, на якій розвиватиметься робота партії на цьому новому, п'ятому етапі в історії Четвертого Інтернаціоналу.
Примітки:
[1] Leon Trotsky and the Development of Marxism (New York: Labor Publications, 1985), pp. 18–19.
[2] Lectures on Philosophy of World History, George Wilhelm Friedrich Hegel, переведений H. B. Nisbet (Cambridge University Press, 1973), p. 20.
[3] «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії»/// Маркс К., Енгельс Ф. Твори, 2-ге вид-е, т. 21, з. 307.
[4] Там же, с. 307-308.
[5] Троцький Л. «Завдання комуністичного виховання».
[6] http://iskra-research.org/Trotsky/sochineniia/1928/1928-kritika-01.html
[7] Cited в “A Contribution to a Critique of G. Healy's 'Studies in Dialectical Materialism,'”in: Fourth International, Volume 13, No. 2, Autumn 1986, p. 17.
[8] The Historical and International Foundations of Socialist Equality Party (Detroit: Mehring Books, 2008), p. 59.
[9] Workers League Internal Bulletin, Volume 3, Number 4, June 1989, p. 5.
[10] http://iskra-research.org/FI/BO/BO-71.shtml.
[11] Ernest Mandel: Dream Deferred, Jan Willem Stutje (London and New York: Verso, 2009) p. 240.
[12] Workers League Internal Bulletin, Volume 3, Number 4, June 1989, p. 7.
[13] John Dewey, The Later Works, Volume 11, edited Jo Jonn Boydston [Carbondale and Edwardsville: Southern Illinois University Press, 1991], p. 39.
[14] Key Thinkers of the Radical Right: Behind the New Threat to Liberal Democracy, edited by Mark Sedgwick (Oxford University Press, 2019), p. xxv.
[15] Workers League Internal Bulletin, Volume 4, Number 7, June 1990, pp. 13–17.